Previous Entry Share Next Entry
МОЯ ВІЙНА: «МНОГАБУКАВ» НА ДОРОГУ
kievljanin
Отже, «Остфронт». Ще доба-дві бойового злагодження роти, пристрілка штатних стволів, і нас «гостинно» зустріне Східний фронт. «Даунбас», «Луганда», «Педеративна ЛуганДонія» - як не дражни ці «землі песиголовців», але нам випало на них та за них воювати. Хтозна, коли наступного разу трапиться нагода строчити «умняки» у затишному Інеті, отож вибачайте за розлогого поста. Людина, яка зібралась робити дві найбільш протиприродні, на біологічному рівні чужі нашій психіці речі – ризикувати власним життям всупереч інстинкту самозбереження та відбирати життя у інших, - повинна мати потужну мотивацію. Не факт, що надалі я завжди матиму можливість пояснити свої мотиви (війна – ще та лотерея, і не варто вважати себе надто «фартовим»…), а бути постфактум поясненим кимось іншим мені б не хотілось.
Отож, «FAQ» про нашу війну:

Що це за війна і коли вона почалась?

В першу чергу, це НЕ війна між двома сусідніми державами за спірну територію.
Так само це жодним чином НЕ війна між «центром» (чи «київською хунтою») та «повсталим регіоном», за «єдність країни» з одного боку і за «незалежність ДоМбасу» з протилежного.
Втім, направду це саме війна між повстанцями – «сепаратистами» та імперським «центром» чи «хунтою». Тільки повстанці – це ми, а імперський центр – як всі останні чотири століття нашої історії, Московський Кремль. Хунта – тоталітарний режим підстаркуватого кагебешного опера, який збожеволів від нафтогазобаксів і відчув себе великим імператором - «збирачем земель». На Донбасі ми воюємо не за Донбас, а за незалежність всієї України; Москва так само воює не за Донбас – він лише інструмент, зручне знаряддя для війни проти самого існування вільної України як явища.
Ця війна почалась не тоді, коли перші підрозділи спецназу РФ почали інтервенцію в Донецьку та Луганську, і не в дні анексії Криму. Навіть у найменшому історичному масштабі ця війна почалась у ті зимові дні, коли ми, вільні люди, повстали проти кримінального режиму Януковича, а агенти ФСБ напряму керували недолугими спробами фізично придушити революцію. Першими жертвами цієї українсько – російської війни, війни за нашу незалежність, стали викрадені та закатовані активісти Майдану, та розстріляна снайперами Небесна Сотня. Нинішні бої на Сході України – це спроба контрнаступу ворога, який в дні Майдану програв вирішальний бій у Києві та майже по всій Україні, а тепер намагається за будь-яку ціну взяти реванш.
Але направду ця війна почалась значно раніше, за багато поколінь до нас. Можна вести відлік з 1918, коли більшовицька Москва так само з Донбасу через Харків почала інтервенцію проти Української Народної Республіки; тоді так само як зараз московські агенти проголошували «незалежні республіки», так само на кордонах стояли численні та добре навчені війська вторгнення, а УНР так само як сьогодні захищалась силами студентів – добровольців, бо перед тим сама себе позбавила боєздатного війська… Закатований у Горлівці студент Київського Політеху в якомусь попередньому житті цілком міг би зустріти мученицьку смерть від рук більшовицьких солдат під Крутами; закатовані енкаведистами повстанці УПА, замордовані у сибірських таборах дисиденти – солдати цієї ж війни; ми, солдати «Донецького фронту» – лише крихітна ланка у нескінченній шерензі бійців за незалежність України.
Мабуть, правдивий відлік цієї війни варто починати зі спроб Виговського та Мазепи вирвати Русь-Україну з тоді ще відносного молодого, але вже так само як зараз огидного, ординського світу Московії, та повернути її у Світ Вільних Людей – до європейської цивілізації. В цьому сенсі не випадково, що формальним приводом нашого нещодавнього (і ще до кінця не завершеного) повстання стала угода з Євросоюзом, а символом революції – поєднання українського прапору з прапором ЄС. Натомість московська орда, яка кілька років тому назвала інтервенцію до Грузії «прінуждєнієм к міру», тепер веде проти нас війну, сенс якої – «прінуждєніє к русскому міру». Ми нахабно вирвались із «великої зони», і гебешний конвой істерично кричить «Стоять!!!», а вертухаї з вишок стріляють нам в спину – кулями снайперів на Інститутській та мінами «Стрєлка» під Славянськом… Нажаль, довкола не ліс, і просто втекти неможливо – мусимо розвернутись обличчям до переслідувачів, і дати їм бій… або ж повернутись до концтабору. Особисто для мене вибір очевидний.
А ще ця війна – громадянська війна за громадянське суспільство. Війна двох несумісних, взаємовиключних світоглядів – світогляду громадян проти світогляду рабів. В цьому сенсі війна на Донбасі – крихітний, майже непомітний епізод у протистоянні, яке століттями велось у різних куточках світу. Світ зомбі та рабів кинув виклик світу вільних людей, і вільні люди мають дати їм відсіч. Да пребуде з нами Сила, джедаї=)

За що я ризикуватиму своїм не так вже й погано облаштованим життям?

Перелік того, що я захищатиму зі зброєю у руках, надто великий для цього поста.
Я міг би сказати, що воюю за рідне місто, і роблю це в далекому Донбасі саме для того, щоб не довелося зі зброєю в руках захищатись на вулицях Києва. І це буде правдою.
Я міг би сказати, що воюю за єдину Україну у її законних кордонах, і це також буде правдою.
Можна сказати, що я воюватиму за свою мову, культуру та історію. Це буде правдою ще в більшій мірі, адже наш ворог принципово не визнає за нами права на власну ідентичність.
Але за великим рахунком, в першу чергу я воюватиму за Суспільний Договір.
За модель суспільства, при якій вільні громадяни мають від народження купу невід’ємних прав та свобод, на які не може зазіхнути жодний цар – президент – диктатор – чиновник – мєнт – бандит тощо. При якій вільні громадяни укладають між собою угоду – яку частину прав та повноважень вони делегують державі, і держава не може вийти за встановлені громадянами межі.
За право висловлювати все, що спадає мені на думку, усно чи письмово, на міській площі чи в університетській аудиторії, в Інтернеті чи у газеті.
За право отримувати інформацію звідки я хочу, без зомбування тоталітарною пропагандою та обмежень у доступі до інформації.
За право обирати собі владу, контролювати її дії на кожному кроці, і заміняти її іншою, якщо вона не виправдала надій.
За закон, єдиний для всіх, і за неможливість для будь-кого поставити себе над законом. За непродажне правосуддя.
За право вести будь-який легальний бізнес без контролю держави чи мафії, за нормальні податки та прозоре їх використання. За можливість не платити нікому хабарів.
Насправді це все – елементарні, прості речі. Але варто уявити (а точніше – згадати, причому геть не з підручника історії, а з «короткої пам’яті») собі життя без цих елементарних речей, щоб зрозуміти, чому їх варто здобувати та захищати зі зброєю у руках. І чому краще ризикнути життям, аніж завідомо відмовитись від справжнього життя заради збереження рабського біологічного існування.
Ми ще ніде не здобули в повному обсязі всі ці прості, базові речі. Навіть у Києві ми спершу лише не дали ґвалтовно відібрати у нас ті частини прав та свобод, які отримали у 1991му, і які більш-менш зберігались попередні два десятиліття – і для цього нам знадобилась вулиця Грушевського. Потім ми таки здобули принаймні право на архаїчну вічову демократію та «вигнання князя», і відстояли ті механізми, завдяки яким тепер маємо шанс (поки всього лише шанс!) в близькій перспективі отримати свободи у повному обсязі і таки нарешті сформулювати та втілити нашу версію Суспільного Договору – і за це заплатили Небесною Сотнею.
Однак всі ці права захищені, а Суспільний Договір має сенс лише за умови, що ніхто з сусідів не прийде до нас і примусово не нав’яже свою версію права, своє розуміння свобод та справедливості, свій «суспільний договір», базований на рабстві, праві грубої сили та примусу. Оскільки такий сусід прийшов – доводиться зустрічати його на Донбасі.

Чия це війна, і чи варті «прокляті землі» Донбасу крові наших кращих людей?

Збиткові та спаплюжені землі Донбасу навряд чи варті пролитої крові. Ще менше пролитої крові вартує більшість місцевого населення – населення, яке роззброює наших солдатів, створює «живий щит» іноземним диверсантам, і при цьому істерично вищить про «каральну операцію хунти»; вищить тими самими голосами, які нещодавно радісно волали «Беркут! Беркут!» і вимагали розстріляти нас всіх та роздавити Майдан танками.
Якби війна дійсно велась за Донбас, на кону стояли дві області, населені переважно тупими «совками» з дуже сумнівною самоідентифікацією і гидотною рабсько – кримінальною психологією, мабуть варто було б «відпустити» Донбас у вільне плавання, а нечисленним кільком відсоткам адекватних людей звідти допомогти облаштуватись у решті українських земель.
Але ніхто направду не воює за Донбас. Наш ворог не збирається зупинятись на двох областях, вони – лише плацдарм у наступі на Київ та навіть на Львів.
Навіть зараз ця війна реально ведеться по всій території України. Просто в Донбасі вона вже набула «армійсько – артилерійського» масштабу, а у решті областей війну поки вдалося мінімізувати до масштабу спорадичних вуличних зіткнень та «відлову» диверсійних груп. Але у цих вуличних зіткненнях агенти «русского міра» розстрілюють наших людей на вулицях Одеси та забивають їх битами у центрі Харкова. Диверсантів з вибухівкою ловлять у Бердянську та навіть у центрі Києва, а вчасно незловлені диверсійні групи підривають газопровід поблизу Карпат. Все це відбувається ВЖЕ ЗАРАЗ, коли ми ще не відступили з Донбасу і стримуємо там головні військові сили ворога.
Варто віддати ворогові Донбас, як він одразу ж поширить пряму агресію на інші землі. «Новоросія», яка включає в себе половину України – направду «програма мінімум» для Кремля, запасний варіант, на випадок якщо не вдасться дійти до Києва та повернути під свій контроль всю країну. І тому кожний голос за те, щоб «не проливати крові наших хлопців, - галичан, волиняків, киян, - на Донбасі», «віддати ці прокляті землі з дебільним населенням» - попри будь-які добрі наміри це не голос за мир, а голос за продовження війни, і за поширення війни далеко від Донбасу. Кожний недолугий патріот, який готовий боронити лише свій край у вузькому сенсі – «от коли до Києва (Львову, Луцьку – підставляйте на смак) дійдуть, тоді ми їм так покажемо!», - об’єктивно працює на Кремль, бо збільшує шанси на те, що замість Донбасу, а точніше ПІСЛЯ здачі Донбасу, таки дійсно прийдуть – до Дніпра, до Карпат, до куди допустимо. І чим пізніше ми схаменемось, тим більше жертв буде в цій війні.
Цю війну не випадково називають «гібридною». Це одночасно громадянська війна і війна за незалежність країни. Це – війна громадян України проти громадян СССР, як би останні себе формально не називали, і який паспорт не лежав би у їхніх кишенях. Мирне співіснування «совків» та вільних людей, рабів та громадян, є неможливим в межах однієї країни. І ми, українці, і вони, «колоради», претендують на одну й ту саму територію – окреслену кордоном Української РСР станом на 1991й рік. На ВСЮ цю територію. Перемогти та встановити свої правила гри може лише хтось один – або вони, або ми.
І тому ця війна – МОЯ.

За що я вбиватиму ворогів, і що дає мені таке право? В чому різниця між НАМИ та НИМИ?

Нам дуже поталанило з ворогом.
Далеко не в кожній війні доводиться воювати не проти «дещо меншого зла», а проти Зла з великої «З», кришталево-чистого. Наша війна така, бо проти нас Мордор.
Наші вороги воюють за «русский мір» Путіна та Гундяєва. Це дійсно окремий світ, принципово відмінний від нашого, Світу Вільних Людей.
В цьому світі свобода людини не дається кожному порівну при народженні, а наділяється згори, пропорційно до лояльності царю-батюшкє. За такого розподілу одним можна безкарно вбивати людей прямо посеред вулиць (привіт Кадирову), а іншим під страхом тюрми не можна навіть просто вийти на цю вулицю і постояти з плакатом.
В цьому світі не існує об’єктивної реальності, натомість працює Міністерство Правди з орденоносними кисельовими, яке розбудовує свій окремий, вигаданий всесвіт; а далі справа кадрових фізично змусити всіх у повірити цю «альтернативну реальність» і почати жити за її законами.
Будь-хто, хто намагається нав’язати будь-кому з вільних людей життя у такому світі, має бути зупинений. Якщо єдиний спосіб зупинити агресивного зомбі – це вбити його, то що ж, це проблема біології зобі, а не нашої надмірної жорстокості  Варіантів нема: або ми з нашим дуже недосконалим, але вільним та реальним світом, або вони зі своїм євразійським Мордором.
На персональному рівні наші вороги не кращі, аніж на глобальному.
Проти нас – цілком реальні орки та гобліни. Головна відмінність між НАМИ та НИМИ – це їхня НЕТЕРПИМІСТЬ ДО ВСЬОГО ІНШОГО,
Вони ненавидять «бандєр», про яких нічого не знають. Ненавидять всіх, хто говорить українською, бо «це все бандєри». Ненавидять «патлатих», «голубих», «зелених», «очкариків». Ненавидять все, що хоч трохи не схоже на них, а особливо – все що їх не боїться.
Так, ми також їх недолюблюємо. Але ми НІКОЛИ не намагались нав’язати їм свої цінності та погляди. Ми хотіли від них одного: живіть поруч з нами, але дайте нам жити як ми хочемо. Довгий час ми з ними вимушено терпіли одне одного, але тепер орків спустили з ланцюга. Згадайте, як в дні Майдану вони «відривались», як тільки їм було обіцяно вседозволеність. Тепер їм дозволили ще більше – але лише на тих територіях, які вони зможуть утримати зброєю. Наша ж справа – зробити, щоб територія безкарного зла зменшилась до нуля, принаймні в межах нашої країни.
Не варто мати ілюзій: з гоблінами неможливо домовитись, інакше як під страхом їхнього знищення. У них немає «політичних вимог», «програми», «мінімуму та максимуму для переговорів», це все поняття зі світу людей. Їхній світ простіший: там або від страху сциш ти, або бояться тебе. Варіантів та півтонів нема. Нашу терпимість та бажання «жити самим та дати жити іншим» гобілни сприймають виключно як слабкість та лохівство. ВОНИ не прагнуть мирно співіснувати з НАМИ – як тільки гоблін відчуває свою силу, він плював на будь-які правила та домовленості. Подивіться на їхню поведінку на захоплених ними зараз «територіях команчів», і самі зробіть висновки. Зрозумійте правильно: я не проти миру навіть з оркогоблінами. Але вони підуть на такий мир, в якому є місце кому не будь крім них самих (зокрема нам), лише якщо альтернативою буде їхнє фізичне знищення. Тому якщо хочемо миру – маємо створити для нього відповідну передумову. Вони з нами не церемоняться, отже – давайте врешті перестанемо бути «лохами» та «терпилами». Не ми почали цю війну, не ми першими пролили кров. Ми її маємо завершити, перемогою над знахабнілими скотами.
І досить гратись у «політкоректність»: так, ми і вони НЕ РІВНІ, ми не «однакові, лише з різними поглядами». Достатньо згадати нашу поведінку з їхніми полоненими, і порівняти з їхньою. Ми – з різних біологічних видів, і вони ГІРШІ за нас. Нищити їх – не вбивство, а захист від вбивства та жорстокості всіх їхніх потенційних жертв.

Чому добровольці?..

Бо більше нікому.
Держава, відпочатку заснована шляхом косметичного перефарбовування «совка», та за два десятиліття наскрізно прогнила корупцією, після нашої революції де факто не функціонує. Ми самі зламали «вертикаль влади», і нема чого про це шкодувати – вона все одно була глибоко неефективною та нефункціональною. Ця держава була несправжньою, імітацією, щось по типу надувного макету грізного танку – і здулась подібно до проколотого надувного макету при першому стусані обурених громадян. Нова держава, по справжньому НАША, заснована на самоврядності та суспільному договорі, ще не існує, ми лише отримали шанс її збудувати.
Слова про злам держави і влади особливо повно стосуються силових відомств. Армія, міліція та СБУ роками були лише «годівничкою» для «допущених» до відповідного ресурсу, і ніколи не функціонували як належиться. Внутрішні Війська, недбало перейменовані у Національну Гвардію – ті самі, які пару місяців тому не змогли придушити наше повстання в межах однієї центральної частини Києва, і ганебно тікали з Майдану після першого спаленого нами БТРа та перших своїх «двохсотих». Чи ж багато вони здатні протиставити «Стрєлку» та іншим професіоналам російської армії?
Армія чверть століття була лише велетенським складом майна, доступ до «дерибану» якого визначалась місцем у військовій ієрархії. Звідки в ній раптом візьмуться боєздатні частини, готові дати гідний бій серйозному ворогові?
Слід розпрощатись з наївним уявленням про те, що ми маємо армію, МВС та СБУ. Ми їх не маємо, маємо натомість різнорідний конгломерат з людей у формі – деякі з них на свій страх та ризик, не завдяки, а всупереч системі готові воювати; деякі принаймні готові мінімально виконати наказ командування; натомість більшість не здатна ні на що, крім імітації діяльності. У мирний час така імітація хоча б не коштувала людських життів, тепер же за неї доводиться платити Волновахою…
Тому єдиною по-справжньому боєздатною силою, попри професійну непідготовленість та брак спорядження, є саме добровольчі формування. На війні головним фактором завжди була та буде мотивація, і сильно мотивовані непрофесіонали не одноразово «надирали дупи» немотивованим профі – власне, той самий штурм Майдану чудово це показав в малому масштабі.
Так, подібний підхід завжди коштує дуже дорого, і втрати непрофесійних добровольчих загонів при зіткненні з де-факто військами РФ, слабко замаскованими під «даунєцкіх партизан», будуть значними. Але ж пам’ятаємо, що так звана «регулярна армія» так само непрофесійна, складається з 18-річних строковиків та так само нічому толком не навчених контрактників. Вони нестимуть не менші втрати, ніж ми. А от суспільна реакція на загиблих мобілізованих попри їхнє бажання пацанів, та на загибель у бою тих хто сам собі обрав цей шлях, буде дуже різною. Волноваха вже показала, що ми наражаємось на нову небезпеку: завивання та хлопання курячими крилами переляканих мамочок може стати страшнішою загрозою нашій перемозі, аніж власне опір бойовиків. Ще трохи пацанів у цинках (а цинки будуть неминуче, бо це війна), і ми зіткнемось з «рухом переляканих курей», які вимагатимуть негайно припинити війну будь-якою ціною – віддати Донбас, підписати будь-який ганебний мир тощо… Саме так завершились В’єтнам, Афган, перша Чечня. За нами ж скулити не стануть, навпаки – на місце загиблого добровольця завжди знайдеться заміна з таких само свідомих громадян, і замість деморалізації суспільства наші втрати призведуть до його мобілізації.
В дні Майдану ми замість держави створили ефективну медицину, ефективну поліцію, навіть власний університет. Тепер прийшов час силами громадянського суспільства створити ефективну армію для захисту громадянського суспільства.
Зрештою, два останні аргументи: ця війна – так чи інакше громадянська, а громадянську війну можуть виграти лише війська, які мають політичну мотивацію, складаються з ідейних бійців та добре знають заради чого воюють. Тобто – добровольці. За методами з боку ворога ця війна – партизанська. А контрпартизанські дії бувають ефективними лише за значної чисельної переваги армії над партизанами; зараз на Донбасі крім всього іншого фізично не вистачає людей для реального контролю території, це одна з головних причин провалів АТО. Логіка війни така, що туди доведеться нагнати в рази більше солдатів, аніж ми там маємо зараз. Отже, кожний доброволець там – це не призваний і не відправлений туди переляканий пацан. Не всі морально готові воювати, а війну виграти треба. Ми, дорослі свідомі громадяни, маємо скласти там критичну масу замість «військкоматівського м’яса». І нас має приїхати стільки, щоб антипартизанська війна стала ефективною. Приєднуйтесь, приймемо=)

Коли ця війна скінчиться і які наші шанси перемогти?

Я не знаю, коли закінчиться донбасівський епізод цієї великої та довгої війни.
Я не знаю, коли ми виженемо останнього окупанта за наш східний кордон – знаю лише що це рано чи пізно має статись. Можливо, вже цієї осені ми радісно зайдемо в ролі визволителів до повсталого проти Мордору Криму, далі на хвості відступаючого ворога зайдемо на Кубань, а ще трохи згодом об’єднаємо зусилля з Вільними Людьми у Росії, та промаршуємо спільним парадом перемоги по Червоній площі Москви, дружно співаючи «ла-ла-ла»  Можливо навпаки – вже цієї осені ми будемо в окопах під Києвом гідно зустрічати путінський «миротворчий контингент», і локальні бої на Донбасі згадуватимуться нами як мирні дні.
Я не знаю, які шанси на перемогу у поки що малочисельних та погано озброєних непрофесійних добровольчих формацій проти професіоналів з ГРУ РФ + всяких екс-«беркутів» + місцевий кримінал + кадирівські досвідчені бойовики + місцеве тотально зомбоване «ватне» населення. Об’єктивно «расклад» так собі, далеко не кращий. Але і гірше бувало. Тільки з мого власного досвіду – Литва у 1991му, Чечня у 1995му та ми на Майдані нещодавно мали ще гірше співвідношення сил, але ж перемогли, бо не мали іншого виходу – як і ми зараз у цій війні.
Натомість я знаю, що не прийняти цю війну ми не можемо, бо інакше вона прийде з Донбасу далі, повсюди, де ми виявимось неготовими дати бій.
Знаю, що за нами правда, правда Світу вільних Людей проти брехні та облуди Мордору.
Знаю, що колись ця війна обов’язково закінчиться перемогою Вільних Людей над оркогоблінами. Варіантів нема – у історичному масштабі вільні Люди завжди перемагають, бо ми таки дійсно кращі, а свобода – найсильніша з мотивацій. Але від нас залежить, щоб це сталось вже тут і зараз, і щоб наступним по нас поколінням не довелось платити за свободу свою ціну своїми Небесними Сотнями, замість недоплаченого нами.
Отже, «Остфронт».

  • 1
Я незгідний, що ризикувати заради збереження своєї сім'ї (малої та великої) та давати відсіч агресору аж до вбивства - непритаманне людській психіці. Це, якраз, нормально. Ненормально те, що потвори, які загрожують нашому майбутньому, стільки років нишком ходили межи нас, накоплюючи злобу. І нам, неготовим до цього відкриття, важко лише усвідомити, якими наївними та довірливими ми були. Але вже не будемо.

Нехай у вас все буде добре.

(Deleted comment)
Але за великим рахунком, в першу чергу я воюватиму за Суспільний Договір.

кто-то из древних сказал: Бей но выслушай.
вы же готовы убивать лишь бы не слушать.
вы слушаете только себя.
брехуны вы.

Дык - не кого "выслушивать" - разбегаются руководители Луганды , как крысы ...))

а вы без ствола в Донецк приехать не желаете?

а крысы со стволами
их уже 100 раз просили их побросать - и тогда будут переговоры, но нет, они лучше разбегаться будут, но со стволами
ибо не наши крысы, а пришлые, и не высказаться их цель, а убивать

Edited at 2014-05-28 06:28 pm (UTC)

Ага,щас!
Как только донбасс выпустит из рук стволы вы тут же опять схватитесь за биты.
Вам веры нет.

Так за биты и они могут взяться, чотам :)
А раз взялись за стволы - так уж пусть и не обижаются, что с другой стороны тоже со стволами.

(Deleted comment)
Я не знаю, каковы Шансы на победу в пока малочисленных и плохо ВООРУЖЕННЫХ непрофессиональных добровольческого формаций против профессионалов из ГРУ + всяких экс-«Беркутов» + местный криминал + кадыровских опытные боевики + местное тотально зомбированных «ватное» населения.

15 тысяч украинцев, на 230 бронемашинах, при 160 танках, 150 артиллерийских, включая РСЗО, системах, имея два десятка вертолётов и несколько самолётов не могут справиться с 800-1000 вооружённых ополченцев.

И профессионалов из ГРУ там пока нет.

Edited at 2014-05-27 08:02 pm (UTC)

Це їх три місяці тому була тисяча. А зараз тисяч двадцять.Але ми перемагаємо і переможемо. http://yury108.blogspot.com/2014/07/blog-post_6107.html

Удачи Вам и спасибо!

щас мы это закинем на англ на евромайдан-пр

Автору бажаю щасливого повернення з війни.

  • 1
?

Log in

No account? Create an account